Кравчук В.М. ЛЕКЦІЯ 4.ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ УЧАСНИКІВ (ЗАСНОВНИКІВ) ЮРИДИНЧИХ ОСІБ

ЛЕКЦІЯ 4. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ УЧАСНИКІВ (ЗАСНОВНИКІВ)

ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

ПЛАН:
1. П оняття корпоративних прав.
2. Майнові права та обов'язки учасників
3. Організаційні права та обов'язки.
4. Припинення корпоративних правовідносин
 
Вступ 

Юридичні особи не існують самі по собі. Принцип незалежності їх існування означає лише, що вони не припиняються із зміною своїх членів. Але існувати сама по собі, без правового взаємозв'язку з своїми засновниками, членами юридична особа не може. Завжи повинен бути носій того інтересу, який реалізується в юридичній особі. Інакше відпадає та мета, заради досягнення якої юридична особа створювалася. Так, не може існувати політична партія без членів, акціонерне товариство без акціонерів, лікарня без хворих. Правова природа цих відносин і є темою цієї лекції.

1. Поняття корпоративних прав.

Незалежно від виду юридичної особи, товариство це чи установа, між нею і її засновниками виникають правові відносини. Найбільш розвинуті вони у підприємницьких товариствах, менше - в установах. Яка ж природа цього взаємозв'язку, що є підставою для його виникнення та припинення. Пошук відповідей на ці питання і є метою даного розділу. Грунтовних досліджень цієї актуальної проблеми в Україні немає. Але її вирішення надзвичайно важливе для регулювання, насамперед, економічних відносин, підприємництва. 
Реалізуючи своє суб'єктивне право шляхом створення юридичної особи, засновник має намір діяти таким чином назовні, стосовно невизначеного кола третіх осіб, які не перебувають в правових відносинах безпосередньо з ним. Створення юридичних осіб завжди відбувається на підставі угоди, про що вже йшлося у попередніх розділах. Основною метою таких угод є реалізація суб'єктивних прав учасників угоди. Засновнику не було б жодного сенсу створювати юридичну особу, якщо б це не було шляхом реалізації його прав. Досягнення цієї мети опосередковується створенням спеціального суб'єкта - юридичної особи. Вона виникає лише тому, що інший суб'єкт (засновник) обрав відповідну організаційно-правову форму реалізації свого права. Таким суб'єктивним правом може бути будь-яке право особи: на підприємницьку діяльність, освіту, працю, здоров'я тощо. Суб'єктивне право засновника виражається у меті юридичної особи. Мета визначає загальну орієнтацію юридичної особи, що, в свою чергу, зумовлює її економічну поведінку. Це і дає підстави для висновків про діяльність юридичних осіб як делегованої засновниками (довірчої) діяльності. 
В зв'язку з тим, що юридична особа створюється для реалізації прав засновника, вона завжди буде залежна від нього. Лише з цивільно-правової точки зору юридична особа і її засновник - самостійні, рівні суб'єкти. Волю юридичної особи формують і виражають її органи, до складу яких входять засновники, які завжди залишаються її вищим органом (в товариствах). Формуючи органи управління (директора, правління), засновник своїм вибором опосередковано визначає і прогнозує здійснення керівним органом функцій управлінння оперативно-господарською діяльністю. Навіть якщо виходити з того, що в юридичних особах типу установ засновники не беруть участі в її управлінні (з чим ми не згідні), то порядок формування органів та їх склад все одно визначається засновниками в установчому акті, а діяльність установи цілком підпорядкована визначеній ними меті. Остання може бути змінена лише в особливому порядку, але і в цих випадках, - враховуючи наміри засновника .  
Констатуємо, таким чином, що незалежно від організаційно-правової форми юридичної особи між нею і її засновниками виникають певні правовідносини. Для них характерна залежність юридичної особи від засновника.
Для позначення взаємозв'язку засновника і юридичної особи в Україні застосовується поняття корпоративного права. Законодавче його визначення міститься у п.1.8. Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств": корпоративні права - право власності на частку (пай) у статутному фонді (капіталі) юридичної особи, включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також частки активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства. Отже, законодавець виділяє такі ознаки корпоративного права:
Первинним суб'єктом корпоративних відносин є, з одного боку, засновник (кожен з засновників), з другого - юридича особа. Єдиного терміну для позначення суб'єкта корпоративного права в Україні немає. Це і засновники (у вузькому розумінні), учасники господарських товариств, вкладники, члени кооперативів, члени об'єднань громадян, власники підприємств тощо. Корпоративне право пов'язане, але не визначається лише самим фактом заснування юридичної особи. Корпоративні права мають і особи, які безпосередньої участі в створенні юридичної особи не брали. Наприклад, серед акціонерів відкритого акціонерного товариства можуть бути особи, які заснували це товариство (підписали установчий договір, організували підписку на акції) і оплатили акції, а можуть бути також особи, які лише підписалися на акції та оплатили їх. Як перші, так і другі, набувають корпоративних прав. Отже, для визначення суб'єкта корпоративного права важливим є не стільки факт заснування ним юридичної особи, скільки участь у формуванні майна цієї юридичної особи. Така участь може полягати у внесенні внесків в статутний фонд, придбанні акцій, часток, належних учасникам господарських товариств, або ж безпосередньо самим товариствам. Внески, не пов'язані з формуванням статутного фонду не можуть породжувати корпоративних прав. Причина в тому, що внесення засновником майна в статутний фонд не породжує для юридичної особи обов'язку повертати цей внесок. Майно вноситься в статутний фонд безоплатно, засновник втрачає право на нього, ризикує його втратити у випадку неефективної діяльності юридичної особи, а отже, він повинен мати можливість впливу на подальшу "долю" цього майна. Правовим засобом забезпечення такої можливості є корпоративне право. Воно дає можливість реально впливати на діяльність юридичної особи в цілому, не лише в частині внесеного в статутний фонд майна. Втрачаючи право власності на майно, внесене в статутний фонд, особа набуває корпоративного права.
Таким чином, основним юридичним фактом, який породжує виникнення корпоративних правовідносин, є участь особи у формуванні майна підприємства. Щодо підприємств, створення яких не вимагає формування статутного фонду (наприклад, приватні підприємства, дочірні підприємства, підприємства об'єднань гомадян) корпоративні правовідносини виникають з самого факту їх заснування. У подальшому, корпоративні права можуть бути відчужені засновниками іншим особам. 
За змістом корпоративне право є комплексним і включає наступні елементи: 
1) організаційні - право брати участь в управлінні, право голосу, право на отримання інформації про діяльність юридичної особи. Разом з правами є і організаційні обов'язки - виконувати рішення органів управління; не перешкоджати своїми ціями досягненню цілей товариства; не розголошувати комерційну таємницю і конфіденційну інформацію. 
2) майнові - право на отримання частини прибутку від діяльності юридичної особи, право на отримання частини активів у разі її ліквідації. Майновими обов'язками, які є елементами корпоративного права є - обов'язок сплатити свій внесок, нести відповідальність за зобов'заннями товариства своїм майном, якщо це передбачено законом; вносити додаткові внески
Названі елементи майнового і організаційного характеру лише у сукупності становлять корпоративне право. Інакше кажучи, корпоративне право - це сукупність усіх прав та обов'язків, які має особа щодо конкретної юридичної особи. Конкретний зміст корпоративного права, співвідношення у ньому майнових і організаційних елементів, визначається організаційно-правовою формою юридичної особи. Так, відповідно до ст.81 Закону України "Про господарські товариства" вкладники командитного товариства не мають права брати участі в управлінні справами такого товариства. Існує обмеження на право брати участь в управлінні акціонерним товариством для власників привілейованих акцій. У цих випадках корпоративне право не містить частини організаційних елементів. Щодо комерційних юридичних осіб законодавство України не передбачає випадків обмеження майнових елементів корпоративних прав. Більше того, між організаційними і майновими елементами є певна взаємозалежність - у випадку обмеження організаційних прав, особа має певні переваги у реалізації майнових прав. Так, вкладник командитного товариства несе обмежену відповідальність і має першочергове право перед іншими учасниками, що несуть повну відповідальність на повернення свого внеску; акціонер, який володіє привілейованими акціями має право отримувати дивіденти у фіксованому розмірі незалежно від результатів діяльності акціонерного товариства. Отже, зменшення об'єму організаційних прав компенсується розширенням майнових прав.
В некомерційних юридичних особах їх члени не мають майнових прав, хоча можуть мати майнові обов'язки у вигляді сплати вступних та членських внесків. Разом з тим, відсутність майнових прав впливає на організаційні права - всі члени мають рівне право на участь в управлінні, яке базується на приналежності до організації у формі членства. Тривалість членства, а також розмір внесків не впливають на зміст організаційних прав.
Відсутність майнових прав засновників щодо некомерційних юридичних осіб ще не означає, що між ними не виникають корпоративні правовідносини. Вважаємо, що і таких організаціях названі правовідносни існують, але їх зміст є специфічним у порівнянні комерційними юридичними особами. Членство в некомерційній організації також може бути предметом угод. На таких засадах побудовано членство в дисконтних організаціях, в яких надання суттєвих знижок при придбанні товарів (послуг) обумовлено належністю до організації - членством.
У вітчизняній літературі склалася одностайна думка про те, що корпоративні правовідносин за своєю природою не є речовими. З цим важко не погодитися. Традиційно вважається, що між засновником і підприємством виникають зобов'язальні правовідносини. Підприємство, зокрема, зобов'язане здійснювати діяльність відповідно до установчих документів, передавати засновнику (іншій уповноваженій особі) обумовлені доходи, одержані від підприємницької діяльності . Цей висновок видається нам що найменше спірним. Вважаємо, що корпоративні правовідносини не є ні речовими, ні зобов'язальними. 
Суть зобов'язання полягає у праві однієї особи (кредитора) вимагати від іншої особи (боржника) вчинення певної дії, або утримання від певних дій . Центральним моментом зобов'язання є право вимоги кредитора і обов'язок боржника її виконати. Отже зобов'язання може існувати лише як правовідношення між щонайменше двома суб'єктами, які протистоять один одному у вигляді кредитора і боржника.
Хто є кредитором у корпоративних правовідносинах? З точки зору концепції корпоративних правовідносин як зобов'язальних - засновник. Але ж у відносинах засновника і юридичної особи не лише засновник може бути кредитором. Так, товариство має право вимагати від засновників внесення внеску до статутного фонду у встановлений строк, оплати акцій у повному розмірі. В цих відносинах засновник є боржником, а не кредитором. Отже, якщо це і зобов'язальні правовідносини, то аж ніяк не односторонні.
Підставами виникнення зобов'язань є відповідне волевиявлення (угода) суб'єктів права або заподіяння шкоди стосовно так званих позадоговірних зобов'язань. В момент створення юридичної особи, її, як такої, немає. Статус суб'єкта у неї виникає лише після завершення процедури державної реєстрації. Відповідно, не можна покласти зобов'язання на особу, якої не існує, оскільки брати на себе обов'язки, рівно як і набувати права можуть лише суб'єкти. Відносини засновника і підприємства не виникають як зобов'язальні. Причиною створення підприємства є не покладення на нього обов'язку сплачувати засновнику частину прибутку, а реалізація права засновника на підприємницьку діяльність. 
Сплата частини прибутку (дивідентів) на користь засновника також не може вважатися зобов'язанням підприємства. Засновник чи збори учасників самостійно визначають частину чистого прибутку підприємства, що підлягає розподілу між ними. Підприємство не може не виконати такого рішення, оскільки рішення засновника в даному випадку є рішенням органу юридичної особи. Підприємство не може само по собі, поза діями засновника визначити сплачувати чи не сплачувати частину прибутку. Воля засновника на отримання дивіденту і воля підприємства щодо його сплати співпадають. Натомість, для зобов'язальних правовідносин характерним є наявність щонайменше двох суб'єктів, кожний з яких має самостійну волю та інтерес. Навіть якщо припустити, що з певних причин рішення засновника про сплату частини прибутку підприємства на його користь не виконується, наприклад, внаслідок бездіяльності або умислу директора, то засновник застосовує не цивільно-правові, а адміністративні способи захисту - призначає іншого директора. Те саме спостерігається і щодо акціонерів, які не мають можливості впливати на рішення загальних зборів про виплату дивідентів через незначну кількість належних їм акцій. Вони не мають права в судовому порядку вимагати виконання так званого зобов'язання по сплаті дивідентів, навіть якщо акціонерне товариство отримало пибуток. І лише в тому випадку, коли загальними зборами акціонерів було прийнято рішення про спрямування частини прибутку на виплату дивідентів, акціонер може вимагати їх стягнення примусово. В інших випадках ніхто не вправі примусити акціонерне товаиство виплачувати дивіденти. Яке ж це тоді зобов'язання, якщо воно не користується судовим захистом, не може бути виконано примусово? 
На нашу думку, корпоративні права є специфічним об'єктом права власності. Специфіка його полягає в тому, що до жодної відомої групи об'єктів цивільних правовідносин їх віднести не можна: це не річ, не гроші, не цінні папери, не інтелектуальна власність, не дія, не послуга. 
На зовні корпоративне право може бути виражене в інших об'єктах - наприклад, акціях. Остання лише виражає корпоративне право, належне власнику цього цінного паперу стосовно до акціонерного товариства, яке здійснило їх емісію. Замість акцій акціонеру може видаватися сертифікат на сумарну номінальну вартість придбаних акцій, який не є цінним папером. Якщо акціонеру замість акцій видали сертифікат на певну кількість акцій, то чи означає це, що він не є власником акцій. Вважаю, що незалежно від того, як саме засвідчується придбання акцій (сертифкатом акцій, чи акціями), особа, що придбала акції є їх власником. Навіть у тих випадках, коли акції були видані, але втрачені, є можливість їх поновити . І це тому, що акція лише засвідчує корпоративні права. Не видача акції є підставою виникнення корпоративних відносин між акціонером і акціонерним товариством. Підставою є придбання акції. Особа купує акції не заради них самих, а заради тих прав, які з ними пов'язуються. Засвідчення цих прав акцією пов'язано із специфікою самого акціонерного товариства, як форми об'єднання капіталів. Необхідність виразу корпоративних прав в акціях зумовлена потребами їх обігу на ринку капіталів, що надає власнику акцій можливість відносно просто здійснювати їх відчуження. Акціонер володіє правами, вираженими у акції і без фактичного володіння нею, якщо придбав її на законних підставах. Стосовно акцій на пред"явника діє лише презумпція правомірності володіння. Але й вона може бути спростована в загальному порядку. Таким чином, право власності акціонера на акції буде існувати і в тому випадку, коли акція, як об'єктивно виражений цінний папір відсутня. Чому ж не визнати право власності на корпоративні права і за тими особами, права яких не виражаються у додаткових проміжних об'єктах (як-от акція). Чи можна стверджувати, що особа не є власником корпоративних прав лише тому, що вони не виражені в інших об'єктах права власності? Це було б безпідставно. В тих випадках, коли мова йде не про акціонерні товариства, корпоративне право закріплюється безпосередньо в установчих документах юридичної особи. Зазначення засновників є обов»язковим для установчих документів господарських товариств (ст.4 Закону України «Про господарські товариства»), інших підприємств (ст. 9 Закону України «Про підприємства в Україні»). 
Висновки:
1. Суб'єктивне корпоративне право - це сукупність правових можливостей особи щодо створеної нею (або за її участю) юридичної особи, зміст яких визначається її організаційно-правовою формою. 
2. Суб'єктивне корпоративне право а) виникає внаслідок створення або участі у формуванні майна підприємницьких юридичних осіб або на підставі членства у непідприємницьких юридичних особах б) виражає взаємовідносини між засновником і юридичною особою; в) за змістом визначається організаційно-правовою формою юридичної особи; г) включає в себе елементи організаційного і майнового характеру; д) пов'язане з впливом засновника на формування волевиявлення юридичної особи шляхом участі в роботі її вищого органу.

2. Майнові права та обовязки учасників товариств.

Учасники господарських товариств мають наступні майнові обовязки:
А) Внести внесок в статутний фонд у розмірі і порядку, передбаченому установчими документами. Щодо товариств з обмеженою відповідальністю передбачено, що до моменту державної реєстрації необхідно внести не менше 30% внеску в статутний фонд, а решта на протязі 1 року, якщо інше не передбачено установчими документами. Акціонери ЗАТ до моменту реєстрації повинні оплатити не менше 50% належних їм акцій.
Б) Вносити додаткові внески. 
Майнові права:
А) Отримувати частину прибутку від діяльності юридичної особи (в акціонерних товариствах - дивідент). Частина прибутку, що підлягає розподілу між учасниками визначається вищим органом управління. 
Б) Одержати частину майна, що залишилося у разі ліквідації після розрахунку з усіма кредиторами;
В) Вийти з товариства й отримати частину майна товариства, пропорційну внеску в статутний фонд;
Г) Відступити свою частку (її частину) іншим учасниками цього ж товариства, а якщо інше не передбачено установчими документами, то і третім особам.

3. Організаційні права та обовязки.

Організаційні права:
А) Брати участь в управлінні. Це право реалізується шляхом участі засновників (учасників) в роботі вищих органів управління. При цьому кожен з учасників має право голосу. Кількість голосів визначається:
· в господарських товариствах - розміром частки в статутному фонді;

· в акціонерних товариством - кількістю акцій, за принципом: одна акція - один голос;· в неприбуткових організація всі члени мають один голос.Б) отримувати інформацію про діяльність товариства;
В) оскаржити рішення органів управління юридичної особи;
 Організаційні обовязки:
 А) Виконувати рішення вищих органів управління. У разі систематичного невиконання рішень зборів учасників, наприклад, учасник може бути виключений з товариства за одностайним рішенням зборів учасників.
 Б) Не розголошувати комерційну таємницю і конфідеційну інформацію про діяльність юридичної особи.

3. Припинення корпоративних прав.

Існує декілька підстав припинення корпоративних правовідносин:
1) вихід з товариства. Учасник вправі у будь-який час вийти з товариства. При цьому йому виплачується частина майна товариства, пропорційна його частці в статутному фонді. Крім того, сплачується частина прибутку, одержана товариством в даному році до моменту виходу з товариства. Розрахунок частки здійснюється за даними балансу, складеного на день виходу за формулою:

Вч = (А - Зб - Дз - Кз) х Рч, де
  
Вч - вартість частки,
А - загальна сума активів (сума рядків 070, 150, 320 балансу),
Зб - збитки звітного періоду (рядок 490),
Дз - довгострокові зобовязання (рядок 545),
К3 - розрахунки та інші короткострокові зобовязання (рядок 750),
Рч - розмір частки у процентному виразі у відповідності до установчих документів.

Частина прибутку, на яку вправі претендовати учасник розраховується за річним балансом по формулі:

Чп = Рп / 365 х Кд, де

 Чп - частина прибутку,
Рп - річний прибуток звітного року (рядок 480),
365 - кількість календарних днів в році,
Кд - кількість днів року до дня виходу.

2) Відступлення частки в статутному фонді господарського товариства. (ст.ст. 53, 65, 69, 77 Закону України «Про господарські товариства»).
Відступлення частки (її частини) - це узагальнююче поняття, що охоплює усі випадки її відчуження на користь інших осіб. Воно відбувається на підставі певного цивільно-правового договору: дарування, міни, купівлі-продажу тощо.  
Відповідно до ст.53 Закону України «Про господарські товариства» відступлення частки в статутному фонді товариства з обмеженою відповідальністю можливе за наявності певних передумов:
а) згоди решти учасників товариства на відступлення частки одному чи кільком учасника цього ж товариства, а якщо інше не передбачено установчими документами, то і третім особам. 
б) відмови інших учасників від переважного права на придбання частки у разі її відчуження на користь третіх осіб;
в) відсутності заборони в установчих документах на відступлення частки на користь осіб, які не є учасниками товариства (третіх осіб). Якщо установчі документи містять таку заборону, то відчуження частки можливе лише після внесення змін до установчих документів, які цю заборону скасовують.
г) повного внесення вкладу учасником, який відступає частку, якщо вона відчужується третім особам, тобто не учасникам товариства. Неповністю оплачена частка може бути відчужена лише на користь учасників товариства. 
Відповідно до ст.53 Закону України «Про господарські товариства», учасники товариства користуються переважним правом придбання частки (її частини) учасника, який її відступив, пропорційно їх часткам у статутному фонді товариства або в іншому погодженому між ними розмірі. Відповідно до ст.53 Закону України «Про господарські товариства» всі учасники мають таке право пропорційно їх часткам у статутному фонді товариства або в іншому погодженому між ними розмірі. Отже, повідомляти про відступлення частки потрібно кожного учасника, а не саме товариство. Якщо придбати частку бажає один учасник, то вона повинна бути продана йому. Якщо декілька - кожному з учасників у погодженому між ними розмірі, або пропорційно належним їм часткам в статутному фонді товариства. 
Передача учасником повного чи командитного товариства своєї частки іншим учасникам цього товариства або третім особам може бути здійснена лише за згодою всіх учасників. Особливістю відступлення частки у цих видах господарських товариства є також і те, що для відступлення частки закон не вимагає її внесення в повному розмірі.
Характерною ознакою відступлення частки в статутному фонді є наявність договору між учасником, який відступає частку і особою, яка її придбаває. На підставі одностороннього акту (заяви) відступлення не відбувається. Особа, на користь якої відступлено частку стає правонаступником всіх прав та обов'язків попереднього учасника, які він мав у відношенні до товариства з моменту укладення договору. З цього ж моменту особа, яка придбала частку, має право брати участь в голосуванні. Правонаступництво відбувається лише щодо прав та обов'язків, що витікають з установчого договору.

3) виключення учасників з господарських товариств. Учасники господарських товариств мають не лише права, а й обов'язки. Основні з них визначені у ст. 11 Закону України «Про господарські товариства». Виключення учасників є формою відповідальності учасника перед товариством за невиконання обов'язків, передбачених установчими документами або законом. На відміну від виходу з товариства, виключення завжди має примусовий характер і не залежить від бажання учасника. Виключення з товариства можливе лише за наявності підстав, визначених законом та установчими документами. Так, відповідно до ст.64 Закону України «Про господарські товариства» учасника товариства з обмеженою відповідальністю, який систематично не виконує або неналежним чином виконує обов'язки, або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства, може бути виключено з товариства на основі одностайно прийнятого рішення зборів учасників товариства. Виключення учасника з товариства призводить до тих самих наслідків, які настають при виході - виділення частки. 
Виключення з товариства є засобом примусового впливу на учасника і тому повинно здійснюватися у чіткій відповідності з вимогами закону та установчих документів. Розгляд питання про виключення учасника відноситься до компетенції вищого органу товариства (зборів учасників). Виконавчі та ревізійні органи не мають права приймати рішення про виключення учасника.
Рішення про виключення оформляється протоколом зборів учасників. При цьому слід враховувати загальні вимоги до рішень зборів. По-перше, збори вважаються правомочними, якщо на них присутні учасники, які в сукупності володіють кількістю голосів, обумовленою в законі або установчих документах. Так, відповідно до ст.60 Закону України «Про господарські товарства» збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів, а з питань, які потребують одностайності, - всі учасники. В зв'язку з цим, для виключення учасника товариства з обмеженою відповідальністю необхідна і його присутність на зборах. В іншому випадку, рішення зборів може бути визнане недійсним в зв'язку з порушенням порядку його прийняття. Закон робить неможливим виключення учасника «заочно». Присутність учасника, якого виключають, на зборах є однією з гарантій його прав, оскільки в такому випадку він має можливість захиститися. 
Рішення про виключення учасника приймається одноголосно. Учасник, якого виключають участі у голосуванні не бере і частка його не враховується при визначенні результатів голосування. Рішення вважається прийнятим лише тоді, коли всі учасники проголосували за виключення. Саме через це неможливо виключити декількох учасників одночасно (один рішенням). Рішення про виключення учасника з товариства вступає в силу з моменту прийняття. 
Законом встановлено складний процесуальний порядок виключення учасників. Прийняти таке рішення можливо лише за наступних умов: 1) наявність підстав для виключення, передбачених законом або установчими документами; 2) повідомлення учасників про скликання зборів з включення питання про виключення до порядку денного; 3) присутність на зборах всіх учасників, в тому числі того, якого виключають; 4) одностайність учасників при прийнятті рішення про виключення.

4) смерть (ліквідація) учасника. Відповідно до ст.55 закону, при реорганізації юридичної особи, учасника товариства або у зв'язку із смертю громадянина, учасника товариства, правонаступники (спадкоємці) мають переважне право вступу до цього товариства. При відмові правонаступника (спадкоємця) від вступу до товариства з обмеженою відповідальністю або відмові товариства у прийнятті до нього правонаступника (спадкоємця) йому видається у грошовій або натуральній формі частка у майні, яка належала реорганізованій або ліквідованій юридичній особі (спадкодавцю), вартість якої визначається на день реорганізації або ліквідації (смерті) учасника. У цих випадках розмір статутного фонду товариства підлягає зменшенню.
Реалізація прав спадкоємця залежить від товариства. яке має право: 1) прийняти спадкоємця в товариство або 2) відмовити йому. В залежності від позиції спадкоємця і товариства можливими є чотири правові ситуації: 
№ пп Позиція спадкоємця Позиція товариства Результат
1 Бажає вступити в товариство Бажає прийняти Спадкоємець стає учасником
2 Бажає вступити в товариство Не бажає прийняти Виділення частки спадкоємцю
3 Відмовляється від вступу в товариство Бажає прийняти Виділення частки спадкоємцю
4. Відмовляється від вступу в товариство Не бажає приймати Виділення частки спадкоємцю
Отже лише в одному випадку, коли спадкоємець бажає вступити в товариство, а збори учасників бажають його прийняти, спадкоємець стає учасником товариства. 
Участь у товаристві є добровільною, тому спадкоємець повинен виявити своє бажання вступити у товариство або відмовитися від вступу. Таке рішення спадкоємця бажано оформляти у письмовій формі, оскільки лише вона забезпечує належний рівень фіксації волевиявлення. 
Питання про прийняття у товариство спадкоємця вирішуються вищим органом - зборами учасників. Збори повинні бути скликані у встановленому законом та установчими документами порядку. Вважаємо, що для участі в них потрібно запрошувати також спадкоємців. Останні участі в голосуванні не беруть. 
Питання про прийняття спадкоємця вирішується більшістю голосів. Частка, яка належала померлому учаснику не повинна враховуватися при визначені кворуму та прийнятті рішень.
Ст.69 закону встановлює правові наслідки смерті (реорганізації) учасника повного товариства, які практично не відрізняються від тих самих наслідків у товаристві з обмеженою відповідальністю. Особливістю є те, що правонаступник (спадкоємець) несе відповідальність за борги учасника, що виникли за час діяльності товариства, перед повним товариством, а також за борги товариства перед третіми особами. 

5) Звернення стягнення на частку учасника в статутному фонді господарсього товариства. За загальним правилом, сформульованим у ст.57, 73 Закону України "Про господарські товариства" звернення стягнення на частку учасника в товаристві за його власними зобов'язаннями не допускається. Але цього правила є винятки. Відповідно до ч.2 ст.57 (стосується товариств з обмеженою відповідаль-ністю, товариств з додатковою відповідальністю) при недостатності майна учасника для покриття його боргів кредитори вправі вимагати виділення частки учасника-боржника у порядку, передбаченому ст.55 Закону України "Про господарські товариства". Остання стаття встановлює порядок вступу або відмови від вступу в товариство правонаступників (спадкоємців) учасника. Оскільки учасник, частка якого виділяється для наступного звернення стягнення є живий, вартість частки визначається станом на день звернення кредиторів в товариство з вимогою про виділення частки. 
 Звернення стягнення на частку учасника можливе лише після її виділення. Строк, протягом якого товариство повинно здійснити виділення, законом не встановлений. Проте можлива аналогія ст.54, яка передбачає 12 місячний термін. Виділення частки можливе як грошима так і в натурі на розсуд товариства. 
 Право вимагати виділення частки для звернення стягнення мають лише кредитори. Вимоги до боржника-учасника повинні підтверджуватися відповідними документами (рішення суду, виконавчі написи нотаріусів, вимоги визнані боржником). Виділення частки здійснюється лише в тому випаду, коли іншого майна учасника недостатньо для покриття боргів перед кредиторами. Тому збори учасників вправі відмовити кредитору у виділенні частки боржника-учасника посилаючись на те, що в нього є інше майно, на яке може бути звернуто стягнення. Кредитору буде важко довести зворотнє. Тому практично кредитори можуть реалізувати право на звернення стягнення на частку лише шляхом виконання виконавчих документів у встановленому порядку. Лише державний виконавець може зобов'язати товариство виділити частку. Якщо вона виділяється в грошовій формі, то гроші повинні зараховуватися в депозит суду і вже потім сплачуватисяя кредитору. Якщо в натурі, то здійснюється реалізація частки в порядку передбаченому законом України "Про виконавче провадження". Вважаємо, що товариство не має підстав для сплати вартості виділеної частки безпосередньо кредитору, який заявив таку вимогу, оскільки можуть бути порушені права учасника або інших його кредиторів. 
 Закон не передбачає можливості виділення частини частки. Тому частка виділяється в цілому, незалежно від її вартості та розміру боргу. Особа, частку якої виділено для звернення стягнення втрачає статус учасника з моменту виділення частки. До виділення частки з метою звернення на неї стягнення застосовуються правила ст. 55, яка передбачає, необхідність зменшення статутного фонду на суму виділеної частки.  
 Відповідно до ч.2 ст.73 Закону України "Про господарські товариства" (застосовується до повних товариств, командитних товариств) при недостатності майна учасника для покриття боргів за зобов'язаннями кредитори можуть вимагати у встановленому порядку ліквідації товариства або виділення долі учасника-боржника. Решта учасників вправі з метою збереження товариства виділити частку учасника-боржника в грошовій або натуральній формі відповідно до балансу, складеного на день вибуття такого учасника з товариства.
 Таким чином, на відміну від товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю права кредиторів учасників повних і командитних товариств включають ширше коло можливостей. Крім права на виділення частки учасника-боржника, вони мають право вимагати ліквідації товариства. 
 Сама по собі вимога кредиторів про ліквідацію товариства не є достатньою підставою для її здійснення. Підстави ліквідації передбачені законом. Умовно вони поділяються на ліквідацію за рішенням зборів учасників (добровільну) і ліквідацію за рішенням інших компетентних органів (примусова ліквідація). Добровільна ліквідація поза рішенням зборів учасників неможлива, навіть у тому випадку, коли на цьому наполягають кредитори. Очевидно, мова може йти лише про примусову ліквідацію. Остання можлива лише за рішенням суду і з підстав, встановлених законом. Підстави примусової ліквідації визначені ст. 19 Закону України "Про господарські товариства і ст. 34 Закону України "Про підприємства в Україні". Остання з зазначених норм містить відсилку, про те, що підприємство ліквідується і з інших (тобто не зазначених у ст.34) підстав, передбачених законодавством України. Ліквідація повного чи командитного товариства з ініціативи кредитора учасника-боржника якраз і є тим випадком, передбаченим законодавством.