Кравчук В.М. Лекція № 2. ВИДИ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

ЛЕКЦІЯ № 2

ВИДИ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

ПЛАН:
1. Класифікація юридичних осіб.
2. Підприємницькі юридичні особи.
3. Непідприємницькі юридичні особи

 Вступ

 Юридична особа - узагальнена назва організацій, які визнаються суб"єктами цивільних правовідносин. Таким статусом закон наділяє організації, які сильно відрізняються одна від одної. Ці відмінності значною мірою зумовлюють особливості порядку створення, діяльності і припинення. З метою врахування цих особливостей, належного закріплення правового статусу різних видів юридичних осіб, здійснюється їх класифікація.

1. Класифікація юридичних осіб.

Ст.24 ЦК України передбачає поділ юридичних осіб на 1) державні підприємства та інші державні організації, що перебувають на господарському розрахунку; 2) установи та інші державні організації, що перебувають на державному бюджеті; 3) державні організації, що фінансуються за рахунок інших джерел; 4) колгоспи, міжколгоспні й інші кооперативні організації та їх об'єднання, інші громадські організації; 5) державно-колгоспні та інші державно-кооперативні організації; 6) інші організації, передбачені законом. Ця єдина легальна класифікація на теперішній час втратила своє значення. Разом з тим, в літературі пропонується декілька інших, в основу яких покладено певні ознаки або риси юридичних осіб. Найбільш розповсюдженими критеріями поділу юридичних осіб є форма власності, мета, склад засновників, характер прав учасників, об"єм речових прав організації, порядок утворення, установчі документи, членство та ін. Кожна з цих класифікацій характеризує юридичну особу лише частково, щодо обраного критерія. В сукупності, їх достатньо для визначення найважливіших її рис. 
Традиційним для законодавства багатьох країн є поділ юридичних осіб на юридичних осіб приватного права і юридичних осіб публічного права. В різних країнах в основу розмежування юридичних осіб на ці дві групи покладено різний критерій. У ФРН відмітними рисами цих юридичних осіб є правова природа акту, який є підставою їх виникнення. Юридичні особи публічного права виникають на підставі публічно-правового акту (закону, адміністративного акту), а юридичні особи приватного права - на підставі приватно-правового акту. Юридичні особи публічного права, крім того, переслідують цілі публічного характеру, мають владні повноваження, особливий характер членства. У Великобританії публічними є ті корпорації, що створені заради політичних цілей. Їх статус характеризується наявністю владних повноважень, як правило, на певній території або області. Юридичними особами публічного права є також органи, організації та установи, що здійснюють наукові, культурно-освітницькі, релігійні, та інші суспільно корисні функції державного значення, засновані на підставі норм публічного права. До їх числа входять академічні установи, університети, лицеї, музеї, лікарні, торгові палати тощо. Засновуються вони в розпорядчому (деколи дозвільному) порядку на основі спеціальних актів, що приймаються компетентними державними органами і в більшості випадків мають спеціальну правоздатність. До приватних корпорацій відносяться ті з них, що створені приватними особами і переслідують їх особисті інтереси. 
Законодавству України не відомий поділ на юридичних осіб публічного права і юридичних осіб приватного права. Він існує лише як теоретична концепція, відображена у ст.64 проекту ЦК України. В якості основного критерія такого розмежування автори проекту пропонують порядок створення цих юридичних осіб та особу засновника (приватна чи публічна). Відповідно до ч.2 ст.64 проекту ЦК, юридична особа приватного права - це організація, що створена та (або) управляється за ініціативою приватних осіб (фізичних осіб та юридичних осіб приватного права). Ч.3 цієї ж статті визначає юридичних осіб публічного права як організації, створенні розпорядчим способом державними органами та органами місцевого самоврядування, або організації, віднесені до цього виду юридичних осіб за інших підстав, зазначених у законі або інших правових актах. Порядок створення, організаційно-правові форми, правове становище юридичних осіб публічного права визначається публічним законом. 
На наш погляд, норми проекту ЦК України про поділ юридичних осіб на юридичних осіб приватного і публічного права потребують корегування. Юридична особа - цивільно-правова, приватна категорія. В публічному праві (адміністративному, конституційному, кримінальному тощо) категорія юридичної особи, як правило, не застосовується. Тому термін "юридична особа публічного права" невдалий, оскільки заперечує цивільно-правову сутність юридичної особи. Вважаємо, що в термінологічному плані більш вдалим буде термін "приватні (публічні) юридичні особи". В юридичній літературі часто взагалі не проводиться різниця між цими поняттями і вони застосовуються як синоніми.
Проект врегульовує лише правовий статус приватних юридичних осіб. Такий підхід видається спірним. На нашу думку, загальні засади створення різних видів юридичних осіб (як приватних, так і публічних) повинні визначатися одним нормативним актом - Цивільним кодексом України. Саме тоді буде досягнута мета цієї кодифікації. Разом з тим, це не виключає можливість більш глибокого регулювання правового статусу окремих видів юридичних осіб спеціальними нормативними актами. 
Проектом передбачено два критерії поділу приватних і публічних юридичних осіб: особа засновника і спосіб створення. Крім цих, законом можуть бути передбачені інші. Видається, що самих лише цих критеріїв не завжди достатньо для розмежування. Так, засновниками публічних юридичних осіб є державні органи та органи місцевого самоврядування, але вони ж можуть бути і засновниками таких юридичних осіб, які за своєю природою ближчі до приватних, ніж публічних (наприклад, комунальних підприємств, асоціацій органів місцевого самоврядування). Рішенням виконкому Львівської міської ради створено міське комунальне підприємство "Послуги підприємливим", мета якого полягає у наданні юридичних послуг в процесі створення (державної реєстрації) і діяльності суб"єктів господарювання. Виходячи з критеріїв, зазначених у проекті ЦК, таке підприємство є публічною юридичною особою. Якщо б таке ж було засноване фізичною особою, воно б класифікувалося як приватна юридична особа. Аналогічно державна податкова адміністрація у Львівській області створила державне підприємство "ДПА-друк", яке виготовляє бланки податкової звітності, державне підприємство "ДПА-сервіс", яке ці бланки продає платникам податків, державне підприємство "Управління експлуатації адмінбудинку", яке надає вільні приміщення будинку № 35 по вул.Стрийській в оренду, обслуговує автостоянку, займається громадським харчуванням. Така діяльність не має публічного характеру. Вважаємо, що наведені у цих прикладах юридичні особи є приватними, хоч і створені державними органами. 
Другий критерій розмежування публічних і приватних юридичних осіб - спосіб їх утворення: публічні юридичні особи утворюються розпорядчим способом, приватні - за ініціативою приватних осіб. Отже, виділяється два способи утворення юридичних осіб: розпорядчий і нормативно-явочний. Крім цих, в літературі виділяють ще дозвільний і договірний. Це наукова класифікація. В законі вона ще не знайшла належного закріплення. Тому спосіб створення, сам по собі, не може бути достатнім критерієм розмежування приватних і публічних юридичних осіб. 
Не зважаючи на критику, не поділяємо ми позиції і тих вчених, які пропонують відмовитися від поділу юридичних осіб на приватні і публічні. Така класифікація доцільна за умови встановлення чітких критеріїв для такого розмежування. Одним з них є підстава створення юридичних осіб: приватні створюються на підставі угоди, публічні - на підставі адміністративно-правового акту. Це, у певній мірі, критерій, подібний до способу створення, запропонований у проекті ЦК, але, на відміну від нього, більш визначений. Другий критерій розмежування - мета юридичної особи. Публічні юридичні особи мають на меті задоволення публічних інтересів. В юридичній науці публічними інтересами вважають визнані державою і забезпечені правом інтереси соціальної спільності, задоволення яких є умовою та гарантією її існування та розвитку. Діяльність публічних юридичних осіб має загальне, суспільне значення, а самі вони потребують спеціального правового режиму і підтримки з боку держави. Їх існування обумовлено і викликане рівнем розвитку суспільства, його потребами. Розмежувати публічні і приватні інтереси не завжди легко, оскільки вони взаємопов"язані. Деякі приватні інтереси, що мають загальне значення, визнаються правом публічними, деякі публічні з часом втрачають суспільне значення. Тому діяльність публічної юридичної особи повинна бути соціально значима. Соціальна необхідність юридичної особи виражається у тому, наприклад, що відповідний державний орган її створює або погоджує її заснування, або надає особливий статус. 
Приватні юридичні особи створюються і діяють в інтересах певного кола осіб: засновників, учасників або визначених в інший спосіб. Вони не мають такого загальносоціального значення як публічні юридичні особи, а тому створюються незалежно від держави, на основі загального її дозволу, вираженого в законі. Правова підстава їх виникнення - засновницьке волевиявлення (угода) однієї або декількох осіб. Основна різниця між приватними і публічними юридичними особами, умовно кажучи, полягає у тому, що перші створюються засновниками "для себе (для когось)", а другі - "для всіх". Обидва види юридичних осіб можуть створюватися різними суб'єктами цивільного права. Цих критеріїв разом, на нашу думку, достатньо для розмежування юридичних осіб. Отже, публічна юридична особа - це організація, яка на основі адміністративно-правового акту створена, дозволена державою або має особливий статус, і діяльність якої має загальносоціальне значення. Приватні юридичні особи - це організації, що створюються на підставі угоди з метою задоволення потреб певного кола осіб. 

Приватні юридичні особи, в свою чергу, традиційно поділяються на дві підгрупи: товариства і установи. Таке розмежування пропонується і в ст.65 проекту ЦК, який іменує ці види юридичних осіб їх організаційно-правовими формами. Проте, вважаємо, що це не організаційно-правові форми, а їх групи, в межах яких існують різні види товариств та установ, про які йтиметься далі. За проектом ЦК "товариством є об'єднання осіб (учасників), яке має корпоративний устрій та управляється його учасниками. Товариство може бути створено і однією особою, якщо законом це прямо не заборонено. Установа - це організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі у її управлінні. Установа створюється для досягнення визначеної мети та одержання вигоди третіми особами (дестинаторами)". 
Поділ юридичних осіб на товариства (корпорації) і установи є один з найдавніших; він відомий ще римському праву. В основу їх розмежування кладуться різні критерії. Узагальнений їх огляд наводить С.М.Братусь: 1) корпорації діють в інтересах своїх членів, установи - в інтересах користувачів, які не є членами; 2) визначеність складу членів корпрації і невизначеність користувачів установи; 3) основою корпорації є люди, основою установи - цільове майно; 4) мета і зміст діяльності корпорації визначається спільною волею їх членів, а мета установи внесена ззовні, тому органом, який виробляє волю установи після її утворення, є призначена або засновником, або органами державної влади адміністрація. Не зважаючи на одночасне застосування декількох критеріїв, відзначається, що чистий розподіл юридичних осіб на товариства (корпорації) та установи є проблематичним, оскільки між ними існують утворення перехідного типу: є установи з корпоративним устроєм і корпорації, що наближаються за своєю будовою до установ. 
Незважаючи на досить широке використання такого поділу юридичних осіб, далеко не всі країни надали йому норматичного значення. В тих же країнах, де він передбачений законодавством, існує проблема у визначені чіткого критерія для такого розмежування. Якщо організація складається з декількох членів, кожен з яких має право брати участь в управлінні нею, вона безумовно ідентифікується як товариство. Коли ж є лише один такий учасник (засновник), постає питання, чи можна її віднести до корпоративних, чи вона за своїм статусом повинна належати до установ або інших (некорпоративних) утворень. Не сприяє практичному застосуванню цієї класифікації і різне значення терміну "корпорація" в сучасному законодавстві різних країн. У Великобританії, наприклад, цей термін означає те саме, що й юридична особа. Існують два типи корпорації: корпорації, в основі яких сукупність осіб і одноособові корпорации (наприклад, Єпископ). Інститут установи відсутній. У Швейцарії корпорація є одним з двох основних типів юридичної особи, поряд з установою (як це пропонується і в проекті ЦК України). У Франції та Німеччині термін "корпорація" не застосовується, проте використовуються аналогічні до них: асоціація (Франція), спілка (Німеччина).
Зважаючи на світовий досвід, запровадження поділу юридичних осіб на товариства і установи буде мати практичне значення лише у разі визначення чітких критеріїв їх розмежування. В проекті Цивільного кодексу України цього досягти не вдалося, хоч і пропонується одночасно декілька критеріїв. Перший - склад засновників. Товариство - це об"єднання осіб, але може бути створене і однією особою. Установа - організація, створена однією чи кількома особами. З наведено слідує, що і одноосібно, і колективно можна створити як товариство, так і установу. У зв"язку з цим, склад засновників - недостатній критерій розмежування. 
Другий критерій - внутрішній устрій. Товариства, на відміну від установ, мають корпоративний устрій. Правовий зміст (значення) цього терміну не розкривається, що робить неможливим його аналіз. Це саме по собі вже свідчить про неспроможність цього критерію - він незрозумілий. 
В якості третьої підстави розмежування товариств та установ, пропонується ознака участі засновників в управлінні. Товариство управляється учасниками, натомість засновники установи в її управлінні участі не беруть. В чому саме виражається управління, проект не конкретизує. Відповідно до ст.78 проекту, управління товариством здійснюється через органи управління - загальні збори учасників і правління, якщо інше не встановлено законом. Правління створюється загальними зборами (ст.80). Відповідно до ст.82 проекту, органи управління установою, порядок їх формування та склад визначаються установчим актом, який затверджується засновником. Імперативною є лише одна вимога - створення правління. Тому засновник може самостійно, на власний розсуд, і навіть в своїх інтересах врегулювати всі інші питання управління установою в установчому акті. Можливий і такий порядок, коли органи управління установи будуть формуватися самим засновником - проект цього не забороняє. Цього достатньо, що б опосередковано, через ці органи управляти всією діяльністю установи. Це зводить нанівець заборону засновнику брати участі в управлінні установою. Крім того, та ознака установи, що її засновник не бере участі в управлінні, суперечить поняттю юридичної особи приватного права. У проекті ЦК остання визначається як організація, що створюється та (або) управляється з ініціативи приватних осіб. 
Четвертий критерій розмежування товариств і установ полягає в тому, що установа створюється для досягнення визначеної мети та одержання вигоди третіми особами. В попередній главі ми намагалися довести, що всі юридичні особи створюються для досягнення певної мети. Це притаманно не лише установі. Застосуванню цього критерію перешкоджає також невизначеність терміну "вигода" та його оціночна природа. В чому ця вигода повинна виражатися? Як учасник цивільних правовідносин, юридична особа здійснює соціальнозначиму діяльність: виробляє товари, надає послуги, сприяє розвитку культури та ін. Від цього не лише збільшуються прибутки підприємства-виробника, але й задовільняються суспільні інтереси, потреби споживачів. В цьому полягає їх вигода. Оскільки юридична особа є формою взаємодії інтересів її засновника і інтересів суспільства, треті особи одержують вигоду від діяльності будь-якої юридичної особи. 
Таким чином, наведені в проекті ЦК України критерії розмежування товариств і установ є неточними. У зв'язку з цим, в запропонованій редакції ця класифікація не буде мати практичного значення. На нашу думку, поділ товариств і установ потрібно здійснювати за наступними критеріями: 
1) членство. Товариство має членів. Навіть у тих випадках, коли воно створюється однією особою, членство можливе, оскільки в будь-який час кількість засновників може змінитися без зміни організаційно-правової форми цією юридичної особи. Установа немає членства. Похідними від цього критерія є кількість засновників (товариство, як правило, - це об"єдання осіб, а установа створюється одним засновником), форма засновницького волевиявлення (для товариств - договір, для установ - одностороння угода); 
2) умови зміни мети. Мета товариства визначається його членами і ними може бути змінена в межах, що не суперечать закону. Натомість, мета установи, хоч і визначається засновником, не може бути ним змінена, оскільки установа створюється не в його інтересах, а в інтересах третіх осіб. Особливий порядок зміни мети установи (а він передбачений і проектом ЦК України у ст.84) є гарантією захисту цих інтересів. І лише якщо здійснення мети установи загрожує суспільним інтересам, вона, як виняток, може бути змінена. 
В залежності від мети приватні юридичні особи поділяються на підприємницькі і непідприємницькі. Така класифікація має важливе практичне значення, оскільки мета юридичної особи безпосередньо впливає на її правовий статус. Ось лише деякі відмінності між підприєницькими і непідприємницькими юридичними особами (незалежно від їх конкретної організаційно-правової форми): 
1) порядок оподаткування і звітності. На відміну від підприємницьких юридичних осіб, частина доходів неприбуткових організацій не підлягають оподаткуванню; 
2) формування статутного фонду. Для створення підприємницьких юридичних осіб закон, як правило, встановлює вимоги до статутного фонду та порядку його формування. Непідприємницькі організації, за загальними правилом, створюються без статутного фонду; 
3) порядок голосування у вищому органі юридичної особи. Кількість голосів, належних члену підприємницької організації визначається, як правило, розміром майнового внеску в статутний фонд, хоч є і винятки (наприклад, виробничий кооператив). Основний принцип голосування в непідприємницьких організаціях: одна людина - один голос; 
4) права засновників, учасників, членів. В підприємницьких юридичних особах засновники мають право на участь в управління і отриманні прибутку. В непідприємницьких організаціях засновники мають лише право на участь в управлінні. Доходи або майно неприбуткових організацій, за деякими винятками, не підлягають розподілу між їх засновниками або учасниками та не можуть використовуватися для вигоди будь-якого окремого засновника або учасника такої неприбуткової організації, її посадових осіб (крім оплати їх праці та відрахувань на соціальні заходи);
5) порядок легалізації. Підприємницькі організації підлягають державній реєстрації виконавчими комітетами місцевими рад на підставі Закону "Про підприємництво", а непідприємницькі - органами юстиції та виконавчими комітетами місцевими рад на підставі Закону "Про об"єднання громадян";
6) умови припинення юридичної особи. У разі ліквідації неприбуткової організації її активи повинні бути передані іншій неприбутковій організації відповідного виду або зараховані до доходу бюджету. Майно підприємницької юридичної особи, що залишилось після задоволення претензій усіх кредиторів використовується за вказівкою власника або розподіляється між учасниками у порядку і на умовах, передбачених законом та установчими документами у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію. 
 Висновки:
  1. Система юридичних осіб повинна визначатися одним нормативним актом - Цивільним кодексом України, який повинен регулювати основні засади створення всіх видів юридичних осіб. Доцільно розмежовувати приватні і публічні юридичні особи. Є декілька критеріїв такого розмежування. Перший - підстава створення юридичних осіб. Приватні створюються на підставі угоди, публічні - на підставі адміністративно-правового акту. Другий - соціальна значимість мети. Публічні юридичні особи мають на меті задоволення публічних інтересів. Тому діяльність публічної юридичної особи повинна бути соціально значима, що виражається у її заснуванні, погодженні державою або наданні їй особливого статусу. Приватні юридичні особи створюються і діяють в інтересах визначеного кола осіб. Таким чином, публічна юридична особа - це організація, яка на основі адміністративно-правового акту створена, дозволена державою або має особливий статус, і діяльність якої має загальносоціальне значення. Приватні юридичні особи - це організації, що створюються на підставі угоди з метою задоволення потреб певного кола осіб.
2. Приватні юридичні особи можуть поділятися на товариства і установи. Критеріями для цього є членство і умови зміни мети. Членство характерне для товариств. Мета товариства визначається його членами і ними може бути змінена в межах, що не суперечать закону. Натомість, мета установи, хоч і визначається засновником, не може бути ним змінена, оскільки установа створюється не в його інтересах, а в інтересах третіх осіб. І лише якщо здійснення мети установи загрожує суспільним інтересам, вона, як виняток, може бути змінена відповідним державним органом. Запроваджувати такий поділ в законодавство недоцільно у зв"язку з тим, що він має невелике практичне значення, і складні критерії розмежування.

2. Підприємницькі юридичні особи.

Найбільш пошириними приватними юридичними особами є підприємницькі. До них в Україні належать всі види підприємств та їх об"єднання. Термін "підприємство" в законодавстві застосовується непослідовно. Є два його значення: 1) господарюючий суб"єкт, один з видів юридичних осіб (у такому значенні цей термін вживається у ст.1 Закону "Про підприємства в Україні": підприємство - самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). В цьому значнні термін "підприємство" застосовується як синонім терміну "комерційна юридична особа"); 2) цілісний майновий комплекс, що перебуває у власності певної особи (таке значення цього терміну у ст.18 цього ж Закону: порядок використання прибутку (доходу) визначає власник (власники) підприємства або уповноважений ним орган згідно з статутом підприємства та чинним законодавством). В літературі висловлено декілька поглядів на цю проблему. Так, Ю.Попов вважає словосполучення "власник підприємства" нісенітницею. На його думку підприємство повинно розглядатися лише як комплекс майна. Ця позиція послідовно проведена у ЦК Російської Федерації. Відповідно до ст.132 цього кодексу, підприємство - майновий комплекс, що використовується для підприємницької діяльності. Аналогічно визначає поняття підприємства ст.174 проекту ЦК України. З посиланням на тенденцію персоніфікації підприємств в деяких зарубіжних країнах, суб'єктом права вважають підприємство В.К.Мамутов і О.О.Чувпило. На наш погляд, така персоніфікаця невиправдана. Вона можлива лише з точки зору терії персоніфікації майна А.Брінца, яку ми вважаємо хибною. Суб'єктом права повинно визнаватися не підприємство, як таке, а юридична особа певної організаційно-правової форми. Підприємство - це сукупність майна (в т.ч. майнових прав), що перебуває у власності юридичної особи і використовуються нею для здійснення підприємницької діяльності. 
 Правовий статус підприємств визначено Законом України "Про підприємства в Україні". Відповідно до ст.2 цього закону, в Україні можуть діяти підприємства наступних видів: 
1) приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи;
2) колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства;
3) господарське товариство;
4) підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян;
5) комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади;
6) державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство. 
Для кожного виду підприємств існують специфічні ознаки, що визначають порядок їх створення, умови формування майна, об'єм відповідальності засновників, їх права у відношенні до підприємства і організацію управління. 
 Найбільш популярною формою організації підприємницької діяльності є приватне підприємство - підприємство, створене однією дієздатною фізичною особою. Такою фізичною особою може бути громадянин України, іноземний громадянин і особа без громадянства, незалежно від місця проживання. Для приватних підприємств не встановлено вимог щодо мінімального розміру статутного фонду та порядку його формування. Тому засновник вправі визначити його на власний розсуд. Державна реєстрація не ставиться в залежність від внесення засновником певної частини внеску (як для товариств з обмеженою відповідальністю). Статутний фонд приватних підприємств визначає об'єм відповідальності засновника за зобов'язаннями підприємства. Так, якщо оголошений статутний фонд приватного підприємства становить 10000 гривень, а фактичних внесків не здійснювалося, засновник може бути притягнутий до субсидіарної (додаткової) відповідальності за зобов'язаннями підприємства у розмірі 10000 гривень на вимогу кредиторів приватного підприємства. 
В силу загальної норми ст. 6 Закону України "Про власність" засновник не несе відповідальності за зобов'язаннями створених підприємств, а вони не несуть відповідальності за зобов'язаннями засновника. Самостійна майнова відповідальність є однією з визначальних ознак будь-якої юридичної особи. Винятки можуть бути встановлені лише законом. 
 Другий вид - колективне підприємство - підприємство засноване на власності трудового колективу. Відповідно до ст.15 Закону України «Про підприємства в Україні» трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які своєю працею беруть участь в його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Законом не встановлено вимог щодо мінімального розміру статутного фонду колективного підприємства.
Особливою групою підприємств є господарські товариства. Вони створюються на підставі спеціального нормативного акту - Закону України «Про господарські товариства» від 19.09.1991р. Відповідно до ст.1 названого закону господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.
Істотною відмінністю господарських товариств від інших видів підприємств є те, що вони створюються на засадах угоди декількома особами. До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.
 Акціонерне товариство - товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства.
 Законодавством України визначено два види акціонерних товариства: 1) відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах; 2) закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.
 Загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний фонд акціонерного товариства, який не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення акціонерного товариства. Статутний фонд відкритого акціонерного товариства формується шляхом відкритої підписки. Відкрита підписка на акції при створенні акціонерного товариства організується засновниками. Засновники в будь-якому випадку (незалежно від виду акціонерного товариства) зобов'язані бути держателями акцій на суму не менше 25 відсотків статутного фонду і строком не менше двох років.
Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплаченої суми. 
Діяльність акціонерних товариств найбільш врегульована законодавством. Процес створення, компетенція органів управління, порядо скликання загальних зборів та інші питання визначаються законом в імперативному порядку і є обов'язковими для товариства. Стосовно емісії та обігу цінних паперів контроль за діяльністю акціонерних товариств здійснює Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку та її територіальні управління. Така «зарегульованість» акціонерних товариств призводить до того, що підприємці обирають більш просту форму товариства з обмеженою відповідальністю.
Товариство з обмеженою відповідальністю - товариство, що має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Для товариств з обмеженою відповідальністю встановлено вимоги щодо мінімального розміру статутного фонду, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю.
Учасники товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів. Учасники, які не повністю внесли вклади, відповідають за зобов'язаннями товариства також у межах невнесеної частини вкладу тільки у випадках, передбачених установчими документами. 
Організаційно-правова форма товариства з обмеженою відповідальністю є найбільш популярною формою господарського товариства. Це викликано відносною простотою його створення та обмеженістю відповідальності учасників.
Товариство з додатковою відповідальністю - товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів. По своїй суті товариство з додатковою відповідальністю є різновидом товариства з обмеженою відповідальністю. Єдиною відмінністю є те, що розмір відповідальності учасників товариства з додатковою відповідальністю обмежується додатковими внесками, розмір яких наперед визначений установчими документами. 
Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів «Про довірчі товариства», довірчі товариства створюються лише у формі товариства з додатковою відповідальністю.
Командитне товариство - товариство, в якому разом з одним або більше учасників, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників).
Командитне товариство є синтезом товариства з обмеженою відповідальністю та повним товариством. У країнах англо-саксонської системи права (Великобританія, США) командитне товариство скорочено позначається "Ltd" (від англійського - "limited" - обмежений). Таке скорочення серед вітчизняних підприємців помилково асоціюється з організаційно-правовою формою товариства з обмеженою відповідальністю. В найменуванні командитного товариства обов"язково зазначаються прізвища, найменування учасників, що несуть повну відповідальність.
Законом не встановлюється вимог до формування мінімального розміру статутного фонду. Останній формується за рахунок внесків учасників. Сукупний розмір часток вкладників не повинен перевищувати 50 відсотків майна товариства, зазначеного в установчому договорі. На момент реєстрації командитного товариства кожний з вкладників повинен внести не менше 25 відсотків свого внеску. Підтвердження первинних внесків може відбуватися не лише довідкою банківської установи (як для товариств з обмеженою відповідальністю), але й іншими документами (акти прийняття майна на відповідальне зберігання, договори схову тощо)
Вкладники несуть відповідальність в межах внесків, учасники з повною відповідальністю - усі своїм майном. Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність по боргах товариства. 
Вкладник командитного товариства відповідає за борги товариства, які виникли до його вступу у товариство, перед третіми особами в тому ж порядку, як і інші вкладники.
Повне товариство - товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Відповідно до ст.2 Закону України «Про господарські товариства» у найменуванні повного товариства необхідно зазначати прізвище (найменування) його учасників. 
Для створення повного товариства формується статутний фонд, розмір якого визначається учасниками самостійно. Мінімального розміру статутного фонду законом не визначено. Частка в статутному фонді впливає на частину прибутку, що розподіляється за результатами діяльності товариства.
Повне товариство відноситься до так званих об'єднань осіб. Тобто у товариствах такого виду істотне значення має особа учасників. Це зумовлено тим, що всі учасники несуть повну (нічим не обмежену) солідарну майнову відповідальність за зобов'язаннями товариства - «один за всі і всі за одного». Всі борги товариства можуть бути стягнуті з одного учасника, який отримує право на відшкодування з інших учасників. Тому учасники повинні бути добре обізнані з майновим станом кожного з партнерів, з їх діловими та особистими якостями. 
 Якщо при ліквідації повного товариства виявиться, що наявного майна не вистачає для сплати всіх боргів, за товариство у недостатній частині несуть солідну відповідальність його учасники усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства України може бути звернено стягнення. Учасник товариства відповідає за борги товариства незалежно від того, виникли вони після чи до його вступу до товариства.
 Учасник, який сплатить повністю борги товариства, вправі звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до решти учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїй частці у майні товариства.
Учасники повного товариства не вправі від свого імені та в своїх інтересах здійснювати угоди, однорідні з цілями діяльності товариства, а також брати участь у будь-яких товариствах (крім акціонерних товариств), які мають однорідну з повним товариством мету діяльності. У разі порушення цього обов'язку учасники повного товариства зобов'язані компенсувати збитки, заподіяні товариству цими діями.
З метою виконання статутних завдань і цілей зареєстровані об'єднання громадян можуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ і організацій із статусом юридичної особи, заснування підприємств в порядку, встановленому законодавством. 
Політичні партії, створювані ними установи і організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, та займатись господарською та іншою комерційною діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших суспільно-політичних заходів.
Комунальне підприємство засновується на власності відповідної територіальної громади. Державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України.
Орган, уповноважений управліти державним майном може засновувати підприємства для здійснення діяльності у сфері, підвідомчій такому органу. 
Державне підприємство засновується на державній власності за рішенням відповідного органу, уповноваженого управляти державним майном. На відміну від інших підприємств, у державних підприємствах значно розширені повноваження трудового колективу. Трудовий колектив державного та іншого підприємства, в якому частка держави або місцевої Ради народних депутатів у вартості майна становить більш як 50 процентів:
· розглядає разом з засновником зміни і доповнення статуту підприємства;

· разом з засновником підприємства визначає умови найняття керівника;· бере участь у вирішенні питання про виділення із складу підприємства одного чи кількох структурних підрозділів для створення нового підприємства;· разом з власником вирішує питання про вступ і вихід підприємства з об'єднання підприємств;· приймає рішення про оренду підприємства, створення на основі трудового колективу органу для переходу на оренду і викупу підприємства.Різновидом державного підприємства є казенне підприємство. Казенне підприємство є організаційно-правовою формою державного підприємства, яке відповідає одній з передбачениїх законом умов і не підлягає приватизації. Відповідно до ст. 37 Закону України «Про підприємства в Україні» державне підприємство, яке відповідно до законодавства України не підлягає приватизації, може бути перетворене в казенне підприємство за рішенням Кабінету Міністрів України.
Рішення про перетворення державного підприємства в казенне приймається за однієї з таких умов:
· підприємство провадить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до законодавства може здійснюватись тільки державним підприємством;· головним споживачем продукції підприємства (більш як 50 відсотків) є держава;· підприємство є суб'єктом природних монополій.
Другою групою організаційно-правових форм підприємницьких юридичних осіб є об'єднання підприємств. Їх правовий статус визначається Законом «Про підприємства в Україні». Відповідно до ст.3 цього закону підприємства можуть об'єднуватись в асоціації, корпорації, консорціуми, концерни. Вичерпного переліку об"єдань непередбачено. Закон дозволяє створювати також інші об'єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами. Такими можуть бути картелі, корнери, конгломерати, трести, синдикати, франчайзи, холдинги. Статус цих об"єднань визначається, насамперед, їх установчими документами. 
Закон розмежовує різні види об'єднань підприємств в залежності від мети створення і визначає найбільш важливі їх повноваження. Спеціальних норм, присв"ячених організації управління, порядку створення, взаємовідносинам між об"єднанням і його учасниками закон не містить, надаючи самим об'єднаннь можливість врегулювати ці та інші питання.
Висновки:
Існує дві групи підприємницьких юридичних осіб: 1) підприємства і 2) обєднання підприємств. Їх правовий статус визначено законом «Про підприємства в Україні».

3. Непідприємницькі юридичні особи.

Основною групою непідприємницьких юридичних осіб є об»єднання громадян. Відповідно до ст.1 Закону «Про об'єднання громадян», таким є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об'єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) відповідно до цього Закону визнається політичною партією або громадською організацією.
Політичною партією є об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі.
Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.
Існує декілька різновидів громадської організації. До них належать окремі види релігійних організацій, які реєструються у встановленому порядку (релігійні управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій), статус яких визначається спеціальним законодавством. Релігійні організації не є окремими організаційно-правовими формами юридичних осіб. Це спеціальна форма громадської організації, яка відрізняється від неї лише спеціальною метою діяльності. Релігійна організація - це громадська організація, що має на меті спільну реалізацію громадянами свободи совісті. Різновидом громадської організації є також професійні спілки - добровільні неприбуткові громадські організації, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання), творчі спілки - добровільні об'єднання професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтва, яке має фіксоване членство і діє на підставі статуту, молодіжні, спортивні організації та ін..
Непідприємницькими юридичними особами є також споживчі товариства, створення і діяльність яких регулюється законом «Про споживчу кооперацію». Відповідно до ст.1 споживче товариство - самостійна, демократична організація громадян, які на основі добровільності членства і взаємодопомоги за місцем проживання або роботи об'єднуються для спільного господарювання з метою поліпшення свого економічного і соціального стану. Споживче товариство містить ознаки, які притаманні підприємницьким юридичним особам: 1) мета споживчої кооперації - спільне ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного та соціального стану, в тому числі здійснення торговельної, заготівельної, виробничої діяльності; 2) колективними членами споживчого товариства можуть бути селянські (фермерські) господарства, колективні сільськогосподарські підприємства, господарські товариства, кооперативні, державні та інші підприємства, що поділяють його цілі та інтереси. Отже юридичні особи можуть бути членами споживчих товариств, що неможливе для об'єднань громадян, членами яких можуть бути лише громадяни і колективи громадян; 3) у разі ліквідації споживчого товариства його майно, що залишилося після сплати членам товариства пайових та інших внесків і дивідендів на них, розрахунків по оплаті праці, виконання зобов'язань перед бюджетом, банками та іншими кредиторами, розрахунків із спілкою, розподіляється між членами, що входили до складу споживчого товариства. Разом з тим, споживчі товариства є непідприємницькими юридичними особами, оскільки мають на меті поліпшення економічного і соціального стану своїх членів, а не отримання прибутку. Ця мета досягається шляхом здійснення спільної господарської діяльності (будівництва жилих будинків, виробничої діяльності тощо). В цьому полягає основна особливість цієї організаційно-правової форми.
Непідприємницькими юридичними особами є також різноманітні установи. Закон не встановлює вичерпного їх переліку. Серед них благодійні організації, заклади освіти, охорони здоров"я, науки, культури, музеї, бібліотеки, природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, а також ботанічні сади, зоологічні парки загальнодержавного значення та інші подібні організації. Все це не окремі організаційно-правові форми, а видові назви організацій, що здійснюють певну діяльність. Те саме, що магазини, перукарні, заводи. Кожна з названих організацій повинна існувати у певній організаційно-правовій формі. Наприклад, закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» передбачає, що бібліотеки можуть створюватись на основі усіх форм власності. Виходячи з цього, бібліотека може існувати у формі як акціонерного товариства, так і державної установи. Вона може взагалі не мати статусу юридичної особи. Те саме можна сказати про музеї, заклади освіти, кільтури та інші. Про особливі організаційно-правові форми йдеться лише у Законі України «Про благодійництво та благодійні організації». У ст.6 передбачено такі її форми як: членська благодійна організація; благодійний фонд; благодійна установа; інші благодійні організації (фундації, місії, ліги тощо). На жаль, закон не пояснює різниці між цими формами, що робить неможливим їх правовий аналіз. 
Висновки:
Таким чином, класифікація юридичних осіб дає уявлення про передбачену вітчизнянним законодавством систему юридичних осіб. В її основі поділ юридичних осіб на публічні і приватні. Приватні, в свою чергу, існують у формі товариств або установ. В залежності від мети виділяють підприємницькі і непідприємницькі юридичні особи. Доцільно виділяти дві групи підприємницьких юридичних осіб - підприємства і об"єднання підприємств. Організаційно-правовими формами непідприємницьких юридичних осіб є політичні партії, громадські організації, споживчі товариства, установи.