Спасибо-Фатєєва І.В. КОРПОРАТИВНІ ВІДНОСИНИ Й КОРПОРАТИВНІ СПОРИ

1. Визначення підходів до розуміння корпоративних відносин
Термін «корпоративні відносини», так само як і «корпоративні права», походить від терміну «корпорація», в якому й слід шукати корені відповіді на численні питання, що виникають у судовій практиці. Адже від того, що розуміється під корпорацією, залежить те, чи підвідомчі господарським судам спори між учасниками певних юридичних осіб (наприклад, приватних і колективних підприємств, кооперативів тощо) та цими юридичними особами. Зв'язок між термінами «корпорація» та «корпоративні права» або «корпоративні відносини» є безперечним не тільки з лінгвістичної, а й формально логічної точки зору. Тому з'ясуємо ці поняття.
У Цивільному кодексі України вiд 16 січня 2003 р. № 435-IV (далі - ЦК України) відсутній термін «корпорація», як, власне, й корпоративні відносини та корпоративні права.
В Господарському кодексі України вiд 16 січня 2003 р. № 436-IV (далі - ГК України) ця термінологія вживається, але надто суперечливо. У статті 120 надається визначення корпорації, ч. 5 ст. 63 - поняття корпоративного підприємства, а в ст. 167 ГК України - поняття корпоративних прав. При цьому виходить, що корпорація і корпоративне підприємство не є тотожними поняттями, адже корпорація за ст. 120 ГК України являє собою об'єднання підприємств (тобто, її учасниками можуть виступати лише підприємства, а не фізичні особи). Корпоративні ж підприємства - це господарські товариства та інші підприємства, засновані на приватній власності двох або більше осіб (ч. 5 ст. 63 ГК України). До них відносяться також кооперативні підприємства. 
Не може не звернути на себе увагу перекручена термінологія, що при цьому вживається. Залишимо поза критикою те, що господарське товариство визначається через поняття «підприємство» всупереч ЦК України, яке підприємство вважає об'єктом права (майном), а не суб'єктом права. З цього хоча б ясно, що господарські товариства однозначно розуміються ГК України як корпоративні організації. 
Які ще юридичні особи (або за ГК України - господарюючі суб'єкти) вважатимуться корпоративними, не зовсім ясно. Якщо це приватні підприємства, то за ст. 113 ГК України ними визнаються підприємства, що діють на основі приватної власності однієї або кількох фізичних осіб або на основі приватної власності юридичної особи. Відтак, приватним за ГК України є підприємство, що може мати як одного, так і кількох учасників. Але якщо його учасником виступатимуть фізичні особи, то для ГК України не важлива їх кількість - усе одно створюване ними підприємство вважається приватним. Коли ж у такій якості виступатиме юридична особа, то вона має бути лише єдиним засновником (учасником) приватного підприємства. 
Такий підхід ніяк не можна зрозуміти, ураховуючи до того ж, що за ч. 1 ст. 79 ГК України та за ч. 2 ст. 114 ЦК України господарські товариства можуть мати одного учасника. Тоді виходить, що всі господарські товариства (незалежно від складу учасників) є корпоративними підприємствами, а приватні підприємства будуть корпоративними лише в разі, якщо в них беруть участь дві або більше фізичні особи. 
Чому така градація - сказати важко, тим більше, що в ч. 5 ст. 63 ГК України визначається критерій, за яким підприємство вважатиметься корпоративним. Це наявність у його учасників корпоративних прав. Їх визначення надається у ст. 167 ГК України, і в ній не простежується залежність наявності цих прав від кількості учасників (засновників) корпоративного підприємства або господарського товариства.
Отже, навряд чи навіть прихильники значущості ГК України зможуть спростувати алогічність такого підходу та явні вади в визначеннях, вживаних у ньому, а також використані класифікації підприємств, господарюючих суб'єктів та інших утворень.
Щодо кооперативних підприємств, згадуваних у ч. 5 ст. 63 ГК України, то крім ч. 5 ст. 63 ГК України, з якої взагалі не зрозуміло, що мається на увазі, у ч. 2 ст. 94 визначається, що кооперативними підприємствами є виробничі кооперативи. За текстом ГК України часто ці терміни вживаються як тотожні (наприклад, у ст. 102 ГК України). Отже, спори між учасниками (членами) виробничого кооперативу та цим кооперативом можна вважати корпоративними.
Щодо колективних підприємств, то ГК України такого виду підприємств не вирізняє, хоча в гл.10 містяться так звані підприємства колективної власності. Тоді логічне запитання: чи тотожні поняття «колективне підприємство» і «підприємство колективної власності»? У нечинному нині Законі «Про підприємства в Україні» колективне підприємство визначалося як підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської і релігійної організації. Зі спливом часу стало зрозумілим, що про власність трудового колективу йтися не може, бо трудовий колектив не є суб'єктом права, і тому основна кількість існуючих раніш колективних підприємств перетворилася на господарські товариства, хоча деякі колективні підприємства у такому вигляді залишилися й понині. Інші ж різновиди колективних підприємств (тобто тих, засновниками яких виступили громадські та релігійні організації) фактично збігаються з підприємствами колективної власності, передбачуваних в ст. 93 ГК України.
У результаті виходить, що за логікою ГК України, поняття підприємств колективної власності обіймає собою як юридичні особи з корпоративним устроєм (виробничі кооперативи), так і унітарні підприємства (ч. 4 ст. 63 ГК України). Щодо створених за колишнім законодавством колективних підприємств, то вони по суті є корпоративними, адже різняться від господарських товариств лише тим, що його члени мають у ньому працювати.
Нарешті, власне корпорація, якою ч. 3 ст. 120 ГК України розуміє об'єднання підприємств. Не торкаючись того, що фактично всі види об'єднань, перенесені до ГК України зі ст. 3 Закону «Про підприємства в Україні», є економічними, а не юридичними поняттями, не становлять собою окрему організаційно-правову форму, завважимо те, що знов-таки розбіжності між корпоративним підприємством і корпорацією містяться в складі засновників (учасників), а не в сутності відносин між ними. Якщо в корпоративному підприємстві можуть виступати засновниками як фізичні, так і юридичні особи, і публічні утворення, то засновниками корпорації можуть бути лише підприємства (тобто юридичні особи). Зрозуміло, що й їхня кількість не може бути меншою за два, бо корпорація є договірним об'єднанням, а договір один учасник укласти не може аж ніяк.
З цього ясно, що критерій, обраний для виділення корпорацій і їх відокремлення від корпоративних підприємств, має також істотні вади. Звичайно, що в будь-якому випадку слід виходити з наявності або відсутності корпоративних прав учасників. Якщо вони є, то матиме місце організація з корпоративним устроєм, а якщо цих прав в учасників немає - відповідно, організація не буде вважатися такою. Під організацією з корпоративним устроєм і слід розуміти корпорацію, якою по суті є господарські товариства, виробничі кооперативи, ті колективні підприємства, котрі залишилися як створені на основі власності трудового колективу та так звані приватні підприємства. Останні, як би не називалися ГК України, є господарськими товариствами, якщо вони мають одного або декілька учасників.
Утім, не слід скидати з уваги те, що за ст. 167 ГК України корпоративні права являють собою такі права учасника корпоративної організації, які надають йому право брати участь в її управлінні та отримувати частину її прибутку (та ще декілька можливостей). З цього випливає, що про корпоративні права можна вести мову лише стосовно прав учасників підприємницьких товариств, бо тільки вони можуть отримувати прибутки. Це має значення, наприклад, для відповіді на питання: чи будуть корпоративними спори між засновником (учасником) і створеною ним юридичною особою. При цьому можуть виникати такі моделі:
1) засновник-фізична особа і ТОВ (АТ або ТДВ), яке вона створила;
2) засновник-юридична особа і ТОВ (АТ або ТДВ), яке вона створила;
3) засновник-юридична особа (підприємницьке товариство) і юридична особа, яку вона створила (наприклад, залежне товариство - ст. 118 ЦК України);
4) засновник-юридична особа (непідприємницьке товариство) і юридична особа, яку вона створила (наприклад, громадська або релігійна організація виступила засновником іншої організації, яка може бути як суб'єктом підприємницької діяльності, так і не бути ним, наприклад, при створенні музею, лікарні, богадільні тощо).
В останньому випадку не може йтися про корпоративні відносини.
Стосовно інститутів спільного інвестування (ІСІ), то згідно з Законом України вiд 15 березня 2001 р. № 2299-III «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» вони можуть створюватися у вигляді АТ (корпоративні інвестиційні фонди) і не мати прав юридичної особи (пайові інвестиційні фонди). Відтак, відносини стосовно корпоративних прав корпоративних інвестиційних фондів слід прирівнювати до відносин у звичайних АТ. Відповідно, відносини щодо участі в пайовому фонді не можна вважати корпоративними.
Стосовно питання про спори, пов'язані з управлінням активами інститутів спільного інвестування (інвестиційними фондами) та недержавних пенсійних фондів, то оскільки цю діяльність здійснює компанія з управління активами, яка діє на підставі відповідного договору, то і спори щодо здійснення нею діяльністю є договірними.

2. Учасники корпоративних відносин
Оскільки корпоративні права існують і реалізуються в корпоративних відносинах, то учасниками останніх є носії корпоративних прав та ті суб'єкти, з якими вони перебувають у відносинах щодо їх реалізації. Зазвичай вважається, що це господарське товариство. Тобто, корпоративні відносини складаються між учасником господарського товариства та цим товариством. Враховуючи наведене вище про організації з корпоративним устроєм та наявність корпоративних відносин, називатимемо узагальнено їх корпораціями. 
Разом із тим в юридичній літературі часто зазначається, що учасниками корпоративних відносин є також органи корпорації. Проблема тут у тому, що вони не суб'єктами права, не є особами. Утім, у практиці господарських судів не траплялося спорів між, скажімо, правлінням та наглядовою радою, або між правлінням та АТ. Проблематика спорів, як правило, приводить до позовів між учасником та корпорацією або посадовою особою та корпорацією про ті чи інші питання, пов'язані з корпоративним управлінням або вчиненими правочинами. Це можуть бути позови про визнання недійсними правочинів, рішень загальних зборів учасників (акціонерів) або інших органів. 
Щодо першого виду позовів, то вони не охоплюються поняттям корпоративних прав, наданих у ст. 167 ГК України та, відповідно, корпоративних відносин. 
Щодо другого виду позовів, то ситуація протилежна, бо формально вони підпадають під реалізацію корпоративних прав, але можливі варіанти. 
1. Так, якщо рішення органу корпорації оскаржує не учасник, а найманий працівник (менеджер, директор, член правління тощо), то тут не матиме місце спір із реалізації корпоративних прав, визначених у ст. 167 ГК України. 
2. Якщо рішення органу корпорації оскаржує хоча й учасник, тобто особа, яка має корпоративні права, але, будучи членом виконавчого органу корпорації, вона не згодна з рішенням про зміщення її з посади, то тут також не матиме місце спір із реалізації корпоративних прав, визначених у ст. 167 ГК України. 
3. Якщо рішення органу корпорації оскаржує учасник, якого безпосередньо не стосується це рішення, тобто не його зміщують з посади (або переобирають), то тут слід враховувати підстави для такої заяви. Якщо нею буде порушення корпоративних прав, правил корпоративного управління, то матиме місце спір із реалізації корпоративних прав, визначених у ст. 167 ГК України, хоча б урешті-решт це стосувалося посади якоїсь людини.
Це питання є не менш заплутаним, ніж проблематика корпорацій, і знов-таки цьому сприяє неналежне його регулювання як у ГК України, так і в ЦК України. Так за ч. 6 ст. 98 ГК України ототожнюються поняття виключення з виробничого кооперативу та звільнення члена кооперативу з кооперативного підприємства, хоча в першому випадку це є корпоративним спором, а в другому - трудовим. 
У частині 4 ст. 92 ЦК України встановлюється відповідальність членів органу юридичної особи за збитки, завдані ними цій особі. Якщо перевести це в процесуальну площину, то буде позов юридичної особи до свого працівника, адже член органу є таким, бо його відносини ґрунтуються на трудовому договорі. Виходить, що в таких випадках спір не має розглядатися в господарських судах.
Інша ситуація, коли учасник ТОВ (або акціонер АТ) подає позов про притягнення до відповідальності керівника товариства або членів його колегіального виконавчого органу, то це буде вписуватися в розуміння захисту його корпоративних прав. Між тим такий позов має своїм підґрунтям якісь порушення, яких припустився керівник або члени колегіального виконавчого органу, наприклад, уклав завідомо збиткові правочини. А це слід довести в іншому процесі - про визнання правочинів недійсними або за іншими підставами, що розглядатиметься в судах загальної юрисдикції. Втім, це не завжди, а лише якщо учасник (акціонер) є фізична особа.
Виникають спори, породжені діяльністю реєстратора, зокрема, його діями, розцінюваними як неправомірні, щодо внесення змін до реєстру. Звичайно, що так чи інакше, але діяльність реєстратора впливає на корпоративні права учасників, а часто - безпосереднім чином, адже без запису в реєстрі учасник не зможе довести свої корпоративні права, а отже, належним чином їх здійснити. З іншого боку, реєстратор не вступає до правовідносин з учасниками, а перебуває у правовідносинах із самим товариством, з яким укладає договір на надання відповідних послуг. Отже, виходить, що правовідносини за участі реєстратора є договірними, але вони впливають на корпоративні права учасників. 
У такому разі, очевидно, слід виходити з наступного. Якщо спір виникає навколо здійснення корпоративних прав, то при цьому основоположним мають бути саме ці права, порушення яких сталося внаслідок певних неправомірних дій. Очевидно, це дії органу корпорації, який відповідає за скликання зборів та ведення інших справ щодо реалізації корпоративних прав. А вже орган має забезпечити корпоративне управління і він звертається для цього до реєстратора, який надає йому відповідні відомості. Відтак, сторонами по справі будуть учасник і корпорація, а реєстратор - третя особа, оскільки саме корпорація (в особі її органу) не забезпечила механізму належної реалізації корпоративних прав. Якщо це сталося внаслідок неправомірних дій реєстратора, то ці питання вирішуються в цьому ж судовому процесі. Здається, що невірно було б одразу заявляти позов до реєстратора, бо він не є учасником корпоративних відносин.
Інша справа, якщо неправомірні дії реєстратора виявила корпорація (можливо, при підготовці до загальних зборів), і це має розглядатися не стосовно порушень корпоративних прав учасників, а стосовно належного виконання реєстратором договору. Тоді це буде звичайним договірним спором.
Можливі й спори з приводу порушення прав осіб, які не є учасниками (акціонерами) господарського товариства, але на права та/або інтереси яких впливають рішення загальних зборів. Такі спори не можна вважати корпоративними, оскільки особи, права яких захищаються, не є корпоративними, і вони не перебувають у корпоративних відносинах. Тому навіть якщо ними оскаржуються рішення загальних зборів, це не можна вважати корпоративним спором, бо вони захищають свої права (договірні, спадкові, право власності та ін.).

3. Права на цінний папір та права 
з цінного паперу. Корпоративні права як об'єкт цивільного обороту і як зміст корпоративних правовідносин
Чимало питань щодо віднесення спору до корпоративних стосується правочинів, що укладаються учасниками корпорацій з приводу своїх корпоративних прав (продаж, успадкування, відступлення, дарування та ін.), а також тим обставинам, які заважають цьому. При чому корпоративні права можуть бути як утілені в акції, так і не втілені (права учасників інших господарських товариств, крім АТ). Уся проблематика в таких випадках зводиться до розмежування корпоративних прав на такі, які являють собою зміст корпоративних правовідносин, та такі, які є об'єктами права (тобто перебувають у цивільному обороті). 
Принципова різниця між цими становищами корпоративних прав полягає в тому, що в першому випадку (тобто, якщо корпоративні права є змістом корпоративних правовідносин), має йтися про порядок здійснення їх носієм права на участь у загальних зборах, на отримання частини прибутку (дивіденди) тощо. Саме в цьому аспекті зазвичай йдеться про корпоративні правовідносини. У другому ж випадку (якщо корпоративні права є об'єктами права, а отже йдеться про укладення з ними правочинів) вони прирівнюються до звичайних речей. Так само, як продаються будь-які речі й цінні папери, так відчужуються й акції, і корпоративні права учасників інших господарських товариств. У цьому разі складаються традиційно цивільні правовідносини. 
Відтак, господарський суд при визначенні підвідомчості спору повинен розрізняти спір про право на цінний папір та спір про право з цінного паперу, або якщо брати ширше - про корпоративні права як об'єкт і як зміст корпоративних правовідносин. 
Отже, в буквальному розумінні корпоративних прав не можуть вважатися спорами, які випливають з їх порушення, такі:
 - про переведення прав покупця акцій закритого акціонерного товариства на позивача; 
 - про визнання недійсним договору купівлі-продажу акцій ЗАТ з підстав порушення переважного права;
 - про визнання недійсним договору купівлі-продажу акцій;
 - спори покупця акцій з продавцем акцій щодо виконання умов договору про придбання акцій, якщо згідно умов договору покупець на момент пред'явлення позову ще не набув права власності на акції та не було внесено зміни до системи реєстру власників іменних цінних паперів.
Це все спори, в яких акції або корпоративні права фігурують як об'єкти, і ці спори слід розцінювати як звичайні договірні або спадкові спори.
І навпаки, корпоративні права, що реалізуються в корпоративних правовідносинах, підлягають захисту шляхом подання позовів в господарські суди. Враховуючи, що корпоративні права складаються з майнових та організаційних правомочностей учасників, оскаржуватися можуть ті та інші. Наприклад, право на проведення розрахунків при вибутті з корпорації, викупу акцій, придбання акцій додаткових випусків тощо (як майнові). Щодо участі в зборах чи навпаки - недопущення до такої участі, порушення при реалізації інших організаційних прав - брати участь у голосуванні, обирати та бути обраними. Отже, в останньому випадку це може бути порушення право акціонера бути обраним до наглядової ради АТ та ін.
Неоднозначно слід розцінити позови про визнання права власності на акції або корпоративні права. Незважаючи на те, що це може мати своїм обґрунтуванням участь цих об'єктів у цивільному обороті, усе ж таки я схиляюся до того, що спори з приводу цього слід уважати корпоративними, адже рішення цього питання започатковує наявність або відсутність у особи корпоративних прав, а отже, корпоративних правовідносин.
Щодо розгляду спорів про зловживання правом, то знов-таки - це питання слід вирішувати, виходячи з того, в яких відносинах та в якому контексті можна вбачити таке зловживання - при реалізації корпоративних прав чи при цивільному обороті. В першому випадку, наприклад, коли учасник заважає роботі зборів, прийняттю ними рішень тощо, це буде корпоративний спір.

4. Зв'язок корпоративних прав з іншими правами та його вплив 
на порядок вирішення спорів
Корпоративні права тісно пов'язані з багатьма іншими правами. Як уже йшлося вище, це договірні, спадкові, права власності тощо. Крім прав на папір та прав з паперу, які слід відокремлювати, хоча вони взаємопов'язані і навіть іноді так, що важко відірвати одне від одного, існує й менш явний їх зв'язок, який, між тим, не слід відкидати і який часто породжує проблеми щодо віднесення спорів до корпоративних. Прикладом є спори про визнання недійсними правочинів (як правило, договорів), укладених товариством. Мотивація при цьому зводиться до позбавлення товариства можливості отримання додаткових прибутків унаслідок укладення такого договору. Тобто, позивачем доводиться негативний вплив цього правочину на його корпоративні права (зокрема, на отримання дивідендів, їх розмір тощо).
Здається, що зв'язок оскаржуваного договору та корпоративних прав полягає в тому, що позивач доведе свою причетність до нього, інакше він не матиме права на його оскарження. Інший ракурс цього питання навряд чи має право на існування, бо хоча прибутковість або збитковість договору і впливає в кінцевому рахунку на майновий стан корпорації, а отже - на можливість виплат дивідендів, але цей зв'язок надто опосередкований, щоб це однозначно стверджувати. 
Не набагато відрізняються від попередніх і спори про визнання недійсним правочину, укладеного керівником АТ за відсутності рішення (згоди) наглядової ради, яке відповідно до статуту є обов'язковим для укладення правочину. Відсутність такого рішення є підставою для прийняття судом рішення про задоволення позову, а не обґрунтуванням того, що це спір є корпоративним. 
Разом із тим очевидно, що зв'язок між корпоративними правами та укладеними договорами, спадковими правами, правами власності є тісними, а іноді й умовними - такими, що існують суто в теоретичній площині.
Наведене доводить, що розмежування спорів між учасниками та корпораціями або посадовими особами й корпораціями на трудові, майнові та інші не дозволяє ефективно їх вирішувати і не позбавляє від конкуренції судових рішень. Очевидно, шляхом вирішення цих проблем є внесення змін до законодавства, в яких би чітко зазначалося, що таке корпоративні права та які спори належить відносити до корпоративних. Це має бути зроблено як в ЦК України, ГК України, так і в ГПК та ЦПК. До цього корпоративними слід визнавати спори, що випливають зі здійснення корпоративних прав учасників, виходячи з визначення останніх у ст. 167 ГК України. Такий формальний підхід звужує сферу відносин і окреслює їх як такі, що відмежовуються від інших правовідносин за участі корпоративних прав, зокрема, їх цивільному обороті, навіть за наявності причинного зв'язку з корпоративними правами учасників.
Таким чином, корпоративне законодавство потребує нагального реформування. На мій погляд, бажано було б усі спори з приводу корпоративних прав (чи то прав на папір, чи прав з паперу) зосередити в одному суді. Тільки це дозволило б уникнути конкуренції судових рішень. Поки ж що половинчасте вирішення проблеми за допомогою з'ясування тих чи інших спірних моментів та запровадження уніфікованих підходів надасть можливість зробити лише півкроку в цьому напрямі.